— Але, коханий, ти знаєш і те, що все-таки проллється кров… В крові скупаєтесь, а потім „witam“ кричите… я бажала-б тільки спокою і добра…
Юзефа гірко заплакала. Він розважав її: — Так наказує король і так тереба зробити для гаразду Річі Посполитої. Скажу і я, що хоч і надіюся на себе, і на свою перемогу, але туга, як той злодій залазить у мою душу, а в серці якийсь віщун співає хлопської пісні:
|
„Будуть пташки на могилі, |
Чув я раз, як співала сю пісню дівчина-служка і от засіло мені в голові гострим цвяхом… і щось не забувається… Із Стирі потягло вохким туманом і стало холовнувато. Весь небосхил був рясно засіяний зорями, а над палацом, у тихій задумі стояв срібний місяць…
„Час нам прощатися!… Прощай і жди мене ! — Мов зі сну прокинувся Потоцький.
„Коханий! Пострівай! Невже так скоро“?! — З невимовним жалем сказала вона. Але він вже сидів на коні. Вклонившись низенько на прощання, він зник на дорозі, брязкаючи зброєю в пітьмі ночі.
В Юзефи потемніло в очах і тільки, як дзвін подзвіння, видзвонювало її серце:
