Ще раз спогадали Юзефу, коли її провалили з манастиря на вічний одночинок до її улюбленого костьолу, де її й поховано.
Скоро після того, одної весняної ночі зірвалася велика буря з громом. Сталося так, що ударив грім і від грому зайнявся палац, який горів довго, а ще довше тлів, а скоро з нього лишились лиш осмалені чорні руїни… Згодом, на руїнах палацу з'явилася трава та бур'ян, який з кождим роком все збільшувався… І от цілі віки минули вже з того часу, але зроблене невідомою силою провалля ще й до сього часу жахає своїм темним дном.
На землі тепер немає сучасників славної бувальщини, які могли-б розповісти про минувшину, а руїни, стоять мовчазні і свято бережуть свій великий сон вічного спокою… Тільки в час осінній, як вмірає соняшний день, як шелестить пожовкле листя, в тихий вечір можна почути, як гомонять руїни…
1912 р., м. Краснопіль, на Волині.
