Сірі та понурі стоять скелі на берегах старого Тетерева. Гарні вони весною, коли навколо їх зазеленіють густі чагарники. Лагідно-сумні й не веселі робляться вони на заході сонця і стають такими величними, таємничими і загадковими. Вранці, коли сходить сонце, і його перші проміння продеруться крізь зелені віти і смарагдовий туман густою наміткою здійметься від ріки і вкрив собою скелі, то, здається, шо то стовпилися якісь предвічні лицарі краю, заковані в залізні лати, думають думу свою.
Любить їх простий люд і милується ними, бо згідно з прапрадівськими переказами свято вірить, що кождий волинський камінь має разом з своєю минувшиною і свою славну історію, яка є окрасою сучасного, сумного, безнадійного життя. І так склалися довгі низки гарних легенд, в яких розповідається про славну бувальщину, про щастя народу і борців його. Без легенди не могли бути і сірі Тетеревські скелі, а через те й вони вдають свою власну легенду, гарну, старосвіцьку, яку склали ще прапра-
