На роздоріжжі, де перехрещувались дві дороги, стояли придорожні хрести з деревляними з'ображенями розпятого Спасителя, а під хрестами шелестіли сухими голівками безсмертники, які насадила рука віруючої бабусі того села, до якого належала та земля, де стоїть „громадська хвигура“.
Коні бігли весело і бадьоро, віз торохтів, як навіжений, а дядько Трохим поганяв — „гуйт!.. гуйта!..“ — і чогось всміхався сам до себе. Стрівалися подорожні люди, які вітали нас місцевим привітом:
— Слава Богу!
— На віки Богу слава! — відповідали ми й їхали далі.
— До Почаїва? — чулося за ними питання.
— Так, так!., до Почаїва, — відповідали ми зацікавленим.
— Зараз сюди мало хто їздить… Погромлено все… — чулося десь далеко за нами.
Ми вже більш не відповідали нічого. Тільки дядько Трохим ще якийсь час озирався вслід подорожнього, а потім повертавсь до коней і гукав; „Гуйт!.. гуйта!.. віста гніда!..“
Далеко впереді, над синьою смугою лісів щось заблищало в небі, наче друге сонце. Я спитався:
— Подивіться-но, Трохиме, що там так сяє?..
Трохим підвів голову, приклав до очей зігнуту долоню, подивився туди, куди я показував і сказав: