Хто ж те слово скаже, — то́го
Замок буде й люде всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі.“
Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устонька́х,
І блакітнеє проміннє
Грало в синіх зіроньках.
Почала мені на пальці
Мила злотий кучерь вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.
Річі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, —
І здалось мені, що бачив
Шафу й стіл я вже не раз.
Бьє дзигар поважно й мило,
Цітра, — чується мені, —
Почина сама бреніти,
І сижу я мов у сні.
От тепера час той певний,
В місці певнім я сижу —
І здається, я от зараз
Певне слово те скажу.
Чі ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Ста́в з ялиною шумить.
