64.
Вуста були сковані міцно
Нічого не бачило око,
З холодним і чолом і серцем
Лежав у землі я глибоко.
Чи довго я спав там, не знаю,
Та тільки прокинувсь і чую,
Хтось голосно стука та стука
В труну мою тісну, сумную.
Встань, Гейнриху! Вічнеє сонце
Промінням своім заблищало,
Усі вже мерці повставали,
Вже вічнеє щастя настало.
„Не можу я встати, кохана,
Не буде кінця моій ночі,
Давно вже я темний, — нічого
Не бачать од сліз моі очі“.
— Я в очі тебе поцілую, —
Пітьма утіче од кохання:
Повинен ти янголів бачить,
Дивитись на Божеє сяння. —
„Та як же я встану? І досі
Кров ллється із чорноі рани,
Що в серденьку мому зробилась
Од твеі отрути-догани“.
— Коханий, я тихо на серце
Тобі положу своі руки, —
І литися кров перестане,
І стихнуть у серденьку муки.
