|
— 54 —
22.
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають.
Колись моя люба в сій хаті жила;
Її вже не має, її тут не знають,
Оселя-ж лишилася та, що й була.
І там хтось стоіть, вгору глянув, здрігнувся,
І в ро́спачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, — я жахнувся:
Обличчє і постать у нёго — мої!
Ти, ма́рище блі́де! ти, тінь моя власна!
Нащо́ мене дражниш коханням моїм?
І так незабута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці отсім!
23.
Ти спиш спокійно й знаєш,
Що й досі я живу?
Росержусь я — й кайдани
Життя мого порву.
Ти знаєш давню пісню,
Як мертвий раз устав,
Опі́вночі до себе
В труну кохану взяв?
Повірь міні, вродливе,
Чудовеє дитя,
Що я за мертвих дужчий,
Бо маю я життя.
|
