Сторінка:Книга пісень Гейнріха Гейне. 1892.pdf/92

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 84 —

І кидають всі велити на небо
Червоні світачі; потвори бьють
Огнистими бичами анголяток,
Що гнуться і звиваються від болю,
Потвори ж їх за кучері хапають.
І бачу там я ангела мого,
З обличчям гарним, і з ясни́м волоссям,
І з вічною любовью на устах,
В блакітних очах вічная лагідність.
Аж ось бридке, страшенне поторочя
Блідого ангела мого схопило
І з реготом поглянуло на йо́го,
І стиснуло раптово у обіймах…
Крик роспачливий залунав на світі,
Стовпи розбились, небо й земля впали,
Повстала скрізь одвічня, давня тьма.

Л. У.


Раткліф.

Яко́сь бог сна поніс мене в країну,
Там верби смутнії кивали на вітання
Зеленими та довгими руками,
Розумно квіти-сестри поглядали,
Лунали при́язно пташині співи,
Собаки там брехали, — я пізнав їх,
І людські голоси мене вітали
Мов друга давнього, однак те все мені
Чужим здалось, — чужим, чудним та дивним.
Перед сільськім будинком гарним став я;
У серці щось озвалось, але думка