Сторінка:Книга пісень Гейнріха Гейне. 1892.pdf/95

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 87 —

Пообіймались білими руками.
Зглядалися фіялки любо — і з жагою
Одна до другої схилялися лілеї;
Палали рожі від кохання палу;
Гвозди́ки пахли і немов горіли;
У любих пахощах всі квіти потопали
І тихі сльози радісні ронили:
„Любов! любов! любов!“ зітхали втішно.
Метелики перелітали ясні
Злотисті мушки грали співи ельфів
Вітрець вечірній шепотів лагідний,
Дуби шуміли, тёхкав соловейко…
І серед співу, шуму, шепотіння
Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним
Базікала змарніла жінка, йдучи по́ручь:
„Я знаю, як в ночі велось вам в замку,
Та́ довга тінь для вас доволі добра,
Вона на все потакує й киває;
Блакітний плащ — то ангел, а червоний,
З мечем блискучим — то ваш лютий ворог.“
Речей багато дивних та строкатих
Вона провадила, а далі сіла,
Втомившися, на лаву вкриту мохом,
Що там стояла під високим дубом.

 Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,
Одно на одного дивились і смутились.
Дуб шелестів мов смертнеє зітхання.
Глибокий жаль лунав у співі соловейка.
Та впав червоний промінь через листя,
Заграв Марії на блідім обличчі,