Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
На-що стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
Бо вас лихо на сьвіт на сьміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили?
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали-б люде, що́ в мене болить?
Не питали-б, за-що проклинаю долю?
Чого нужу сьвітом?… „Нічого робить!“
Не сказали-б на сьміх…
Квіти мої, діти!
На-що-ж вас кохав я, на-що доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім сьвіті,
Як я з вами плакав? Може і вгадав…
Може найдетця дівоче
Серце, карі очі,
Що́ заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу…
