В Самарі живе голова секти малаканів, богатир, крамар Свѣтовъ. Уряд „кроткими мѣрями“ неволить єго перейти на православіє, а він, не вважаючи на ті „краткія мѣры“ притьмом не хоче православія, і висловив бажання пристати до кальвінїзму. Уряд на се не згодив ся і дав єму спокій, заборонивши єму і єго сектї крамарювати.
7. В 10-ій годинї зранку покинули ми Самару: на дворі сьвіжий норд; дощ і снїг. Вверх за Самарою лївий берег Волги починає висшати. Іде рівна повисшанність Жигульских гір. За дві години приплили ми до брами Жигульских гір. Отся ущелина звузила Волгу: тут Волга завширшки з верству. За горами, буцїм за рямою, показала ся нова, досї невидана панорама, помережана темно-синїми смугами: то мешканець півночі — лїс сосновий. Зза ущелини, вкритої темним лїсом, на перше місце панорами висунула ся одинока, голїсенька гора „Царёвъ Курганъ“. Переказ народнїй оповідає, що цар Петро I., пливучи Волгою, отут зупиняв ся і ходив на ту гору; через що з того часу й почали її називати „Царевим Курганом“.
Гора отся своїм обширом і видом нагадала менї таку-ж гору біля Звенигородки в Київщинї в селї Гудзівцї. Може й Гудзівську гору пан який осьвятив, тим що був на нїй; але земляки мої якісь невдатні на те, щоб такі-от вчинки в своїй памяти зберегати. Либонь земляки мої доміркували ся, що коли цар зійде на отаку-о гору, то се вже не дурно; і треба сподївати ся, що зробив він се на те, щоб своїм оком невситимим оглянути на вкруги, та, коли бува він вояка, спостерегти, скільки одним разом можна вірно-подданих вбити. А коли він, крий Господи! аґроном, так ще гірше, найпаче, коли околиця навкруги трапить ся неродюча. Він тодї „высочайше повелѣть соизволитъ“ родючою її зробити. От тодї й кинуть ся потом та кровю хрестянина солончак (млака) неродючий гноїти. Певна річ, що не без причини-ж земляки мої в памяти своїй таких-от урочищ не осьвячують. Не довідав ся я, який
