вити ся на сю процесию, помітив дївчину молодя з „катеринкою“ за плїчми і обідранця — хлопцу з тамбурином в руках. Менї стало, не то щоб сумно, а якось занадто паскудно. Я знов наняв за четвертака татарського воза і вернув ся на пароплав.
Вертаючи, помітив я вправоруч біля дороги памятник, споружений над кістками людий, що полягли тодї як Іван Грозний добував Казань. Урізана піраміда з портиками постановлена буцїм би то на тому самому місцї, де стояло шатро царя Грозного. Плачливий памятник!
Набіраючи нової клажи, парохід наш біля Казанї простояв аж до години 11-ої ранку. На дворі хоч і хмарно, але зверху нїчого нема. Користуючи з сієї рідкої нагоди, я вийшов на берег і зробив два нариси: загальний вид Казанї і вид на Волгу проти Казанї і села Услона. Вертаючи на пароплав, я купив у перекупки вродливенької одвареного ляща та, прийшовши на парохід, справив собі — суще плебейський бенкет. Опріч ляща та шинки Новопетровської бенкет свій я завершив головкою часнику з чорним хлїбом. Тай засмердїв же часником не тільки усю капітанську „сьвітьолку“, а навіть усего „Князя Пожарського“. Товариство моє втїкало від мене, неначе чорт від ладану. Одна тількі господарка люба, та благенька неня її Катерина Ничипорівна Козаченчиха — говорили, що часник хоч і смердить, але-ж не так вже, щоб того смороду не можна було й чути і щоб, стрічаючись зі мною, треба було носа затулювати. Щоб більш довести отим панам, що часнику не люблять, що часник річ не тільки не погана, а навіть приятна, вони дали обіцянку, що загадають зварити з часником обід і нагодують їм ганебників отих.
Василевску мілину проти міста Свіяжського переплили гараздливо і зустріли пароплава „Адашовъ“, з Меркурієвського-ж“ таки товариства. Він тягне дві баржи з дровами, та одну з них поса-
