(Попробую — чи не поталанить уладнати сю потребу.
3. Росийські люди, а між ними й Нижегородцї богацько де чого позичили у Европейцїв: позичили і слово „клуб“. Але се слово не до лиця росийській людинї. Лїпше-б було їм позичити сего слова у Хинцїв, чи в Японцїв; се слово, мабуть є в хинській мові. А то покинули своє рідне слово „посидѣлки“, а воно тимчасом, як не треба лїпше, малює росийські збірки „дворянські“. Клуб у Европейцїв має велику вагу полїтичну, а у дворян росийських се навіть не „мирская сходка“, а просто „посидѣлки“. Вони збірають ся посидїти за зеленими столиками, помовчати, попоїсти і випити.
Після вибору старшин — Якобі представив мене своїм товаришам, а між ними єноралу Веймарну і д. Кудлаєві (полїций-мейстер Nr. 2-й). Єнорал Веймарн тим прекметен, що взагалї походить на прекрасну просту людину. А Кудлай, як і єго товариш Лапа, не походить на полїций-мейстра. Він прикметний ще й тим, що він друзяка і далекий родич мого товариша і незабутнього друга, — небіжчика Петра Степановича Петровського. Багацько, багацько він своїма живими споминками про колишнї добрі днї збудив в моєму серцю. Минулим ми так з ним ушили ся, що й не помітили, коли скінчили ся „посидѣлки“. Нарештї прирадили написати до братухи небіжчика мого друга, до Павла Степановича Петровського, щоб він „відложивши усяке попеченіє“, — провідав нас в Нижньому-Новіградї, та, коли можна, взяв би з собою і мого щирого Михайла Лазаревського.
4. До 12-ої години я поводив ся добре. Не скінчивши патрету Аделяйди Олексієвни Брилкиної, попрохав у Миколи Олександровича Брилкина — екипажу, щоб поробити візити. Прийшов до господи та з запомогою Павла Абрамовича Овсянникова — прибрав ся першорядним франтом і почав свою візитацию з Веймарна. Веймарн з першого разу — здаєть ся менї — людиною ретельною, але-ж не че
