Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
1857.
ЧЕРВЕНЬ.

12. Першою значною подїєю, яку я заводжу до своїх записок було от-що: обрізуючи отсей перший зшиток на записки, я зломав перочинного ножика. На око — подїя нїкчемна; не варт вона тієї уваги, якої я їй надаю записуючи про неї, наче про що надзвичайне, в отсей ріжноманїтний зшиток. Стань ся така пригода в столицї, або де в значному ґуберському містї, так, вже-ж пак, не попала-б вона в мою памяткову книжку. Але-ж стала ся вона в степу кирґізському, се-б то в Новопетровській фортецї. А тут, про людину письменну, як от, наприклад, я, така річ, як ножик має велику вагу. Головне дїло в тому, що придбати єго не завсїди можна навіть за великі гроші. Треба витолкувати вірменинови-маркитанту, що має зносини з Астраханю, про сю потребу; та коли ви на се й дотепні, так все таки неранїйш, як через місяць в лїтку, а зимою через пять місяцїв, добудете аби-якого перочинного ножа і вже-ж не дешевше, як за „монету“, себто за рубля за срібного. А то трапляєть ся, та ще й вельми часто, що замісць речи нетерпляче вами сподїваної, маркитант піднесе вам або московської „бязі“, або шматок верблюжого сукна, а то й чихиру кислого, чи, як він каже, „дамського“. Спитаєте у єго: чом він не привіз вам того, що саме вам треба? він на те пренаівно скаже: „Ми люди комерчеські, люди неписьменні, усього в голові не вдержиш.“ Що ви єму казатимете на такий резон?