Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/186

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 176 —

кою зняв! Я геть швидче вибачив би їй найжвавійше лицяння, нїж отсю дрібну несамостійність. Вона мене а головна річ — мого старого друзяку, повернула на таке становище, що вельми не личить. Погань панна Піунова! від ногтя до волося погань! Завтра Кудлай їде до Владимира. Прохатиму єго взяти і мене з собою. З Владимира якось допхаю ся до Микольського і там в обіймах мого старого, щирого друзяки — Біг дасть — забуду і про Піунову і про всї мої гіркі безталання і невдачи. Спочину, та й візьму ся переписувати для друку мою невольницю поезию. Сегоднї перепишу собі чужу хоч не поезию, а досить вдані вірші, присьвячені памяти „неудобозабываемого фельдъфебеля“.

Когда онъ въ вѣчность преселился
Нашъ незабвенный Николай,
Къ Петру Апостолу явился
Что бъ дверь ему онъ отперъ въ рай.
— „Ты кто?“ спросилъ его ключаръ.
— „Какъ кто? извѣстный русскій царь“.
— Ты царь! такъ подожди не много,
Ты знаешъ въ рай тѣсна дорога
И узки райскія врата,
Смотри: какая тѣснота!“
— „Чтожъ зто все зазбродъ“?
— „Аль не узналъ?… Простой народъ.
Свои, вѣдь это россіяне —
Твои бездушные дворяне,
А это вольные крестьяне.
Они всѣ по миру пошли
И нищими къ намъ въ рай пришли“.
Тогда подумалъ Николай:
Такъ вотъ какъ достается рай!“
И пишетъ сыну: „Милый Саша!
Плоха на небѣ участь наша!
И если подданныхъ ты любишъ,
То ихъ богатства поубавь;