мінив сей проєкт. З листу того побачив я, що менї треба, нїгде не зупиняючись, поспішати до академії художеств і поцїлувати руки і ноги у грапинї Настасиї Івановни Толстої і у великодушного чоловіка її грапа Федора Петровича: вони єдині добродїї мого визволення і їм перший поклін. Не кажучи вже про вдячність, сего вимагає проста ввічливість. Отсе і є головна причина тому, що я, замісць баского трояна, вибрав монотонну, на цїлих тридцять день, плавбу Волгою. Та чи станеть ся ще й так — і про те я запевне не скажу. Легко може скоїти ся, що я в своїй хламидї поченчикую ще до Уральского. Ще на все можна сподївати ся. Тим то й не годить ся давати вельми великої волї своїй невстріливій фантазиї. Але-ж! ранок мудрійший за вечір! Побачимо, що завтра буде; або, лїпше мовити, що привезе почта з Гурєва.
14. Щось я занадто вже ретельно і пильно взяв ся до своїх записок. Не скажу: чи довго протягнеть ся отсей запал письменника? коли-б ненаврочити. Воно, коли казати правду, я не бачу великої потреби тримати ся пунктуальної ретельности, а так собі, од нїчого робити. На бездїллї і се рукодїллє. Затяжному письменникови, що постачає фелєтони — інча річ: тому неминуче потрібно отсїєї бездушної ретельности, яко працьовання, яко хлїб єго насущний. Як віртуозови струмент, як маляреви щітка, отак-б і письменникови треба щоденного працьовання пером. Так роблять і ґенїяльні письменники; так роблять і писаки. Ґенїяльні письменники тому, що се їх призвання, а писаки тим, що вони інакше про себе й не гадають, що вони ґенїяльні письменники, а то-б вони й пера до рук не брали.
Про який же казусний вчинок запишу я сегоднї? Учора пароплав привіз чималий мішок „цолковыхъ“ (карбованцїв) і орапчиків.[1] Се платня тутешнїй залозї за третину року. Офіцерам роздано
- ↑ Орапчики, мабуть мідні монети.
