Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/228

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

6

— На роботу, а то я й так вже спізнив ся! Прийде хозяїн, так перепаде менї.

— Зайди до мене у недїлю вранцї, та коли є у тебе ще які малюнки власної роботи, дак принеси менї їх показати.

— Добре, прийду; але де-ж ви живете?

Я написав йому на його малюнцї мою адресу і ми розійшли ся.

У недїлю вранцї-рано я вернув ся з своєї все нічної прогульки і в коритарі перед дверми моєї сьвітлички зустрів мого нового знаємого. Він був вже не в брудному демикитоновому халатї. На йому було щось таке, що скидало ся на сурдут коришневої барви. У руках у хлопця був здоровий суверток паперу. Я привитав ся до його і протяг до його руку. Він кинув ся до руки, хотїв поцїловати її. Я відвів руку. Менї соромно стало з його невольницької принижености. Я мовчки війшов в сьвітличку, а він лишив ся в коритарі. Я скинув сурдут, надяг блюзу, запалив ціґаро, а його вее ще нема. Я вийшов до коритара: дивлю ся, — мого приятеля наче й не було. Я спустив ся вниз, питаю ся у сторожа, чи не бачив хлопця ? „Бачив, каже, з сувертком в руцї, вибіг на улицю“. Я туди: і слїду нема. Мене взяла журба: наче чогось дорогого менї не стало у мене.

Нудив ся я до самої недїлї і жадним чином не спроміг ся вгадати, з якої речи так нагло утїк мій приятель.

Прийшла недїля: в другій годинї ночи пішов я на Троїцький міст, налюбовав із сходу сонця і рушив в „Лїтнїй сад“. Обходив усї доріжки, нема мого приятеля. Хотїв вже йти до господи та згадав про Аполльона Бельведерського, властиво пародию на Бельведерського бога.

Статуя його стоїть самітня біля самої Мойки.[1] Я туди: приятель мій тут саме. Побачивши мене, він покинув малювати і почервонїв по самі уха, наче дитина та, злапана за крадїжкою лягомини. Я взяв його за руку, рука його тремтїла. Наче злочинця того, повів я його і привівши в павільон, загадав заспаному слузї подати нам чаю. Як зумів —

  1. Річка в Петербурзї, дотока Неви. Перек.