7
приголубив я свого приятеля і коли він заспокоїв ся, я спитав його, з якої причини він утїк з коритара?
— Ви на мене розгнївали ся, а я злякав ся, — відповів він.
— Не було у мене й на думцї гнївати ся, а менї прикро стало з твоєї принижености. Тілько пси лижуть руки, а люди не повинні сього робити.
Таке міцне слово так вплинуло на мого приятеля, що він знов вхопив був мою руку. Я зареготав, а він спік рака і стояв мовчки, понуро.
Напившись чаю, ми розійшли ся. На прощанню я сказав, аби він невідмінно прийшов до мене хоч сьогодня, ще хоч у ту недїлю.
Нема у мене щасливої вдачі зразу вгадати чоловіка: за те маю нещасливу кебету швидко сприятелити ся з чоловіком. Кажу: нещасливу, бо рідко коли таке сприятельство швидке, дурно минало менї, найпаче з одноокими та з зизоокими. Отсї одноокі та зизоокі дали менї себе тямити! Скілько не трапляло ся менї з ними сходити ся, хоч би тобі одна між ними путяща людина; усї чисто — сама погань! А може се вже такий мій талан!…
Тричі тілько ще бачив я мого нового знаємого, а вже здружив ся з ним; вже й прилип до його, полюбив його. Справдї таки в тварі у його було щось таке, чого не можна не полюбити. Твар його, спершу некрасива, що години ставала для мене привабнїйшою. Аж є на сьвітї отакі твари щасливі!
Я пішов просто до господи, боячись, щоб приятель мій не дожидав ся мене в коритарі. Що-ж! Входжу на сходи, а він вже тут, на йому те саме коришневе сертученя. Сам він вмив ся, причесав ся; усьміхаєть ся.
— Та з тебе — мовив я, — добрий скорохід: аж ти заходив ще до себе на кватиру; як се ти так швидко встиг?
— Я хватав ся, — відповів він: — щоб бути дома, доки хозяїн вернеть ся з церкви.
— А хіба хозяїн у тебе строгий ?
— Строгий, і-і який!…
— Злючий, хочеш сказати?
