8
— Нї, не те що злючий, а скупий. Він вибє мене, а сам ще й радїти ме, що я опізнив ся на обід.
Ми війшли в сьвітлицю. На мольбертї у мене стояв список з „Старика Веляскеза“, що у ґалєриї Строгонова. Гість мій прилип очима до малюнку. Я взяв у його з рук суверток, розгорнув його і почав розди вляти ся. Тут було усе, що обез'ображує „Лїтнїй сад“, починаючи з вертких богинь, що́ солодко усьміхають ся, і кінчаючи виродливим Гераклитом і Праклитом; на сам кінець кільки малюнків з горорізьби, що́ оздоблює денеякі будинки: була тут і горорізьба з тих купідонів, що оздоблюють будинок архітекта Монферана на розї „фонарного“ переулка і набережжя Мойки.
Одно, що мене зумило в отих гірше нїж слабеньких нарисах, так се незвичайна похожість їх до оріґіналів, найпаче нариси Гераклита і Праклита; вони були виразнїйші за оріґінали свої; правда, що й виродливійше за їх. Але-ж все таки на малюнки ті не можна було дивити ся байдуже.
Я душею радїв своїй знаходцї. Менї тодї й на думку не прийшло спитати самого себе: що я при моїх злиденних достатках робити му з отсїм діямантом в кожусї? Правда, у мене й тодї мигнула була думка, але зараз же й потонула в приказцї: „Бог не без милости, козак не без долї“.
— Чому отсе у тебе нема нї одного малюнку відтушованого? — спитав я, вертаючи йому малюнки.
— Все отсе я малював вранцї, до схід сонця.
— Значить: не бачив, як вони осьвічують ся?
— Я ходив у день дивити ся на їх, але тодї не можна було малювати; люди ходили.
— Ну, яка-ж у тебе тепер думка: зістанеш ся у мене пообідати, чи йти меш до дому ?
Він з хвилину помовчав і, не підводячи очий, ледві чутно промовив:
— Я зістав ся-б у вас, коли ласка ваша.
— А як же ти потім? З хозяїном як справиш ся?
— Скажу йому, що спав на горищі.
— Ходїмо-ж обідати.
У мадам Юрґенс ще не було нїкого з одвідачів,
