9
тодї як ми прийшли. Я був радий тому: менї-б було прикро зустріти яку небудь прилизану твар урядницьку, що́ без глузду всьміхалась би, дивлячись на мого приятеля, — зовсїм не галанця.
По обідї, була думка піти з ним до академії, та показати йому „Останнїй день Помпеї“, але не все зараз. Замість того порадив йому йти гуляти на бульвар, або читати книжку. Він пристав до останнього, а я щоб зробити йому іспит, казав читати голосно. З першої сторони знаменитого романа Дікенса „Нїкляс Нїклбі“ я заснув; але нї автор, нї читальник не повинні тому; я хотїв спати через те, що в ночі не спав. Коли-ж я прокинув ся і вийшов до другої сьвітлицї, в вічі менї приємно кинула ся моя розґардияшна студия. Нїгде не видко було нї недокурків з ціґар, нї попелу з тютюну: скрізь усе було поприбирано і виметено, навіть палїтра з засохлими красками, що́ висїла на гвіздку — і вона була вичищена і блищала як шкло. Спорудник сїєї гармонїї сидїв біля вікна і малював маску знаменитої натурщицї Торвальдсена — Фортунати. Все отсе було менї вельми приємно: услуги отсї промовляли на користь його. Одначе, сам не тямлю, чому я не показав йому, що менї те подобаєть ся! Я полагодив йому нарис, провів сутїнї і ми пішли до „Капернаума“ чай пити. „Капернаум“ — се просто ресторан „Берлин“, на розї шестої „лїнїї“ і академічного переулка: Капернаумом охрестив його, здаєть ся, Піменов підчас свого голїнного студенства. За чаєм приятель мій розшовів менї про своє життє. Сумне, журливе оповіданнє! Він розповів його так просто, нїже єдиної риски докору і нарікання. Доки не чув я його сповідї, я туровав: яким би робом полїпшити його виховання, а по сповідї — годї й думати: він був крепаком!
Мене так приголомшила отся сумна новина, що у мене зовсїм зникла надїя на полїпшаннє. Принаймнї з півгодини ми сидїли мовчки. Нарештї він розбудив мене з мого оголомшення плачем. Я глянув на його і спитав ся: чого він плаче?
— Вам прикро, що я…
Він не договорив і залив ся слїзми.
