робота у Великому театрі [тодї саме Кавос перероблював сей театр в серединї], дак от з сїєї причини й не можна йому більш навідувати ся до Лїтнього саду. І сю недїлю провели ми вкупі з ним. У вечері, прощаючись, я спитав ся: як звати і прозивати його хозяїна, коли він буває в господї, коли на роботї?
На другий день я зайшов до Великого театру і познаємив ся з хозяїном. Без міри вихваляв його трафарати і нариси власного його компонування по стелях. Отсїм то я й поклав міцні підвалини нашій знаємости.
Хозяїном мого приятеля був цеховий майстер живописного і малярного цеху: завжди було у його трійко, а інколи й більше замазу́рів — в демикитонових халатах; се його учнї, а коли була потреба, він найшов поденно, а то й місячно — одного, або й десять костромських мужиків — малярів і шклярів. Значить, в своєму цеху він не останнїй майстер і по вмілости і по грошві. Я помітив у його на стїнах кілька ґравюр Одрана і Вольпато, а на комодї кілька книжок і поміж них Подорож Анахарсиса Молодшого. Се мене підбадьорило. Але-ж, ледві я здалека натякнув йому про полїпшаннє побуту його демикитонових учнїв, його з'умила така моя „дика“ думка і він почав менї доводити, що поліпшаннє нї до чого-б більш не довело, опріч до власної погибелї їх.
На перший раз я не змагав ся, тай марно-б було суперечити йому: люди материялїстичні і нерозвинені, проживши свою убогу молодість в брудї та в недолї, вилїзши потім сяк так на сьвіт божий, не ймуть віри жадній теориї; до добробуту — нема у їх інчих стежок, опріч тих, якими вони самі йшли: часто до такого грубіянського здання примішуєть ся ще більш грубіянське почуттє: „Коли мене не гладили по голівцї, так за що-ж я гладити му?“
Здаєть ся менї, що й майстер живописного цеху не цурав ся отакого нелюдського почуття. Одначе перегодом менї поталанило умовити його, щоб він не забороняв мому protegé навідувати ся до мене по сьвятах і в будень, коли нема роботи, от приміром зимою. Він хоч і згодив ся, але уважав се за баловство, що нї до
