14
в руках, а дивив ся… Сьвятий його знає, на що він тодї дивив ся.
— А хто у його паном? — спитав ся він, підвівши голову.
Я сказав.
— Про вашого учня треба добре поміркувати. Лукиян обіцяв ся нагодовати мене ростбифом. Ось приходьте на обід — промовивши, він дійшов до дверий і знов зупинив ся. — Приведїть його коли небудь до мене. Прощавайте!
Він пішов.
Через четвертину години вернув ся мій Меркурий і повідав, що „вони“, се-б то Губер, хотїв сам зайти до Карла Павловича.
— А чи знаєш ти, хто се такий Карло Павлович? — спитав я.
— Знаю, — відповів він, — та тільки я його нїколи в вічи не бачив.
— А отсе зараз!
— Хіба то він був?
— А вже-ж він.
— Чом же ви менї не сказали, хоч би я був подивив ся на його, а то я гадав собі, що се так собі, якийсь простий панок. Чи не зайде він ще коли до вас? — спитав ся він, трохи помовчавши.
— Не скажу, — відповів я і почав одягати ся.
— Боже мій, Боже мій! Коли-б менї на його хоч здалека подивити ся! Чи знаєте що? Коли я йду по улицї, все про його думаю, да придивляючись до людий, шукаю очима, чи нема його між ними. Патрет його, кажуть, вельми похожий, отой, що в „Останньому днї Помпеї“.
— Похожий, а ти й не пізнав його, коли він був тут. Але не сумуй! Коли до недїлї він не зайде до мене, дак у недїлю ми підемо до його; а доки що — ось на тобі білєт до m-me Юрґенс, бо я сьогодня дома обідати му.
З сїм словом я вийшов.
В майстернї Брюлова я застав В. А. Жуковського і М. Ю. ґрафа Вєльгорського: вони любовали з неви-
