16
Брюлов взяв капелюха.
— Ох менї лихо… ледві-ледві не забув! — мовив Губер, виймаючи з кишенї білєти: — ось тобі два білєти! а з театру до Нестора на біржу. [Так шуткома прозвали лїтературні вечері у Кукольника].
— Не забув! — відповів Брюлов і, надїваючи капелюх, дав менї білєт.
— І ви з нами? спитав ся у мене Губер.
— І я з вами, — відповів я.
— Поїдьмо, — мовив Губер. — Ми вийшли, а Лукиян, зачиняючи двері пробубонїв: — От тобі й ростбиф.
Після макаронів, стофато да лякріма-хрісті товариство рушило „на біржу“, а ми з Губером да з Карлом Великим пішли в театр. Ждучи увертюри, я любовав з малюнків в театрі мого protegé. На всі орнаменти і арабески, що оздоблюють пляфон Великого театру, він зробив малюнки по указцї будівничого Кавоса. Про се переказав менї не він і не хозяїн його, а машинїст Карташов, що перебував раз-у-раз при роботах і ранками частовав мого protegé чаєм. Я хотїв був повідати Брюлову про се, але заграли увертюру і всї, а вже-ж і я, звернули очи на занавісу… Увертюрі кінець. Занавіса затремтїла і підвела ся; почав ся балєт. До качучи усе йшло гаразд: публїка поводила ся, як і всяка добре вихована публїка. Скоро-ж ударили кастанєти, усї здрігнули і затремтїли. Оплески, наче десь далеко грім, спершу тихо залунали по салї, а потім голоснїйше, та голоснїйше і коли скінчила ся качуча, покотив ся грім оплесків. Добре вихована публїка, а поміж неї і я грішний, немов дурману наїли ся: ревуть — хто що попав! Хто браво, хто — da capo, а хто тілько стогне да руками й ногами працює! Після першого припадку, глянув я на Карла Великого, а у його горопахи — піт річкою ллється, працює він руками й ногами та що духу є — гукає da capo! Губер і собі. Я трошки перевів духа, тай собі — у слїд за вчителем.
Трохи по троху буря почала затихати. Чарівниця, покликана в десяте, пурхнула на сцену, кілька разів ґрациозно присїла і зникла. Тодї Брюлов встав, обтер піт на собі і промовив до Губера:
