Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/242

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

20

бачити такого оріґінала — росийського чоловіка, щоб у себе в хатї по грубіянськи приняв Брюлова! Цїкавість вельми-превельми розбирала мене і довго не давала менї заснути: все я думав, та сам себе питав: що воно за „свиня — ота в торжовських пантофлях!“ Цїкавість моя, одначе, похолоднїйшала, коли другого дня вранцї став я надягати фрак. Розважність взяла гору: вона повідала менї, що свиня та не така то цїкава диковина; щоб ради її поступати ся власним самолюбством, хоча справа вимагала великої жертви. Але-ж от питаннє: ну, що коли і я — у слїд свого великого учителя не видержу муки? Що тодї?

Розкинувши трохи головою, я скинув фрак, надїв своє щоденне пальто і пішов до старого Венециянова. Він в таких справах людина практична. Йому, певне, нераз і не двічи трапляли ся стосунки з отакими оріґіналами і він виходив з них з честю.

Венециянов був вже за роботою. Він робив тушом список з власного малюнку „Мати навчає дитину молити ся Богови“. Сей малюнок він призначив до альманаху Владиславлева „Утренняя Заря“.

Я висловив йому з якої причини прийшов до його в незвичайну годину і переказав адресу амфібії тієї.

Старий покинув роботу, одяг ся і ми пішли на улицю: він взяв фякра, поїхав, а я вернув ся до господи, де і застав вже мого щасливого і веселого учня. Веселощі і щастє його нїби щось охмарувало. Він скидав ся на чоловіка, що бажає подїлити ся з приятелем великою тайною, та боїть ся, щоб тайна його не зробила ся явною. Заким я скинув пальто і надяг блюзу, я спостеріг, що з моїм приятелем щось так, да не так.

— Ну, що новенького? — спитав я у його: — Що ти робив учора у вечері? Як твій хозяїн?

— Хозяїн нїчого, — відповів він, недоговоруючи, — а я, доки не полягали спати, читав Андрія Савояра, а потім засьвітив ту сьвічку, що ви менї надїлили і малював.

— З естампу малював, чи так що небудь?

— Так, — відповів він, червонїючи. — Я отсе не-