29
В коритарі зустрів я чергового лїкаря, він повідав менї, що небезпечність минула, молода сила взяла гору.
Заспокоєний добрим лїкарем, я вернув ся до господи. Запалив ціґаро, воно щось погано курить ся, я кинув його і пішов на бульвар. Усе щось не по менї, усе менї чогось бракує. Я пішов в академію; зайшов до Карла Павловича; його нема в господї. Виходжу на набережжє, аж він стоїть собі біля величезного сфінкса і дивить ся, як по Неві, що́ вже визволила ся зпід криги, плине човник з веселим товариством, а за ним простягаєть ся тонесенька доріжка срібна.
— Ви були в майстернї у мене? — спитав ся він, привитавшись.
— Нї, не був.
— Так ходїм.
Ми пішли мовчки. В майстернї сидїв Липин. Принїсши палїтру з сьвіжими красками, він сидїв на спокійному фотелї і любовав з патрета В. А. Жуковського, на котрому ще не позасихало підмальовуваннє. Коли ми війшли, Липин зіскочив, засоромив ся, наче школяр той, що злапано його саме на провинности.
— Сховайте палїтру, я сьогодня не малювати му, — мовив Брюлов до Липина, сївши на того самого фотеля. Принаймнї з пів години мовчки дивив ся він на свою роботу, а потім каже до мене:
— Треба, щоб погляд був мякший; його вірші такі мягкі, солодкі… Чи правда?
І не діждавшись моєї відповіди мовив:
— А чи відаєте ви, на що піде отсей патрет?
— Не відаю — відповів я.
Ще минуло мовчки хвилин десять, потім він взяв капелюха і промовив:
— Ходїм на улицю, я розповім, на що я малюю сей патрет.
Вийшовши він і каже:
— Нї, я передумав; про-такі речи до сього часу не розповідають; і жартовливо додав: та я певен, що ви не цїкаві.
— Коли ви того бажаєте, — відповів я, — так нехай воно лишить ся загадкою для мене.
