30
— Але тілько до другого сеансу. А що, — як ваш protegé? Лїпше йому?
— Почав приходити до памяти.
— Значить небезпечність минула?
— Принаймнї так лїкар каже.
— Ну, до побачення! — мовив він подаючи менї руку. — Зайду до Гільберґа. Ледві він горопаха одужає, — додав Брюлов журливо і ми розійшли ся.
Мене занадто заінтересував отой патрет. Я здалека вгадував, на що його призначено; вельми-превельми жадав я запевнити ся, чи не помиляю ся я, одначе у мене досить було хоробрости, що я навіть не натякнув Брюлову! Правда — одного чудового ранку я зайшов до Жуковського ніби того, щоб полюбовати з сухих контурів Корнелїюса да Петра Гесе, дїйсне-ж зайшов я — з думкою, чи не довідаю ся часом чого від його про той патрет. Але-ж я помилив ся. Кленц, Вальгаля, Пінакотека і взагалї Монахів забрали цїлий ранок; навіть про Дісельдорф не було згадки, а патрета просто буцїм і на сьвітї не було! Вікопомний Василь Андрієвич з восхитом хвалив ґерманську штуку: хвалу його перебив ґраф М. Ю. Вєльогорський, що зараз прийшов до його. Жуковський, вказуючи на мене, промовив до його:
— Ось хто виноватий, він спричинив ся вашого клопоту.
Ґраф з почуттєм стис мою руку. Ще як прийшов слуга і промовив наймення невідомого менї „превосходительства“, дак я тодї примірковав собі відповідь. Але-ж спостеріг, що моя гадка не до ладу буде. Я поклонив ся і пішов, як кажуть, піймавши облизня.
Тим часом молода сила брала своє. Мій учень, наче той вететень в казцї, оживав і набирав ся сили не днями, а годинами. Пролежавши два тижнї на горячку, він потім за тиждень став на ноги і ходив, правда, обпираючись на ліжко. Одначе був він такий сумний та невеселий, що я — не уважав на заборону лїкаря розмовляти з ним про духові речи, і якось спитав його:
— Ти подужуєш? Тобі весело? Чого-ж сумуєш?
— Я не сумую, менї весело, але сам не тямлю, чого я бажаю… я хотїв би читати.
