35
— Що-ж тепер дїяти? — спитав ся я: — коли і як менї оповістити його про таку радість?
Венециянов сказав менї те-ж саме, що я й від лїкаря чув. Я й сам певен в неминучій потребі бути обачним; але-ж як його і втерпіти? Не можна! Він думати ме, що я те-ж занедужав, або покинув його, тай мордовати меть ся. Подумавши, зібрав я усю силу волї і пішов до шпиталя Мариї Магдалини. Першим разом я витримав як і не треба лїпше, а за другим та за третїм почав йому злегенька натякати. Спитав лїкаря: чи швидко можна буде з шпиталю вийти йому? Лїкар порадив не хватати ся. Знов мене нетерпіннє почало мучити.
Раз якось вранцї прийшов до мене колишнїй хозяїн мого недужого, та, не довго говорячи, і ну дорікати менї, що я по варварськи зграбував його, укравши у його найлїпшого робітника; через що він стратив не одну тисячку рублїв. Довго я не тямив, в чому тут річ і яким се побитом я опинив ся в грабіжниках. Нарештї він менї розповів, що вчора покликав його дїдич, розповів йому усю справу і вимагав, щоб знївечити контракт. Учора він ходив до шпиталю, але недужий ще нїчого не відає.
— От тобі і обачність, — подумав я.
— Чого-ж ви тепереньки хочете з мене? — спитав ся я.
— Нїчого: хочу тільки довідати ся, чи все отсе правда?
— Правда, — відповів я і ми попрощали ся.
Я був задоволений, що справа так повернула ся. Недужий тепер трохи вже підготовлений і спокійнїйш тепер, нїж до того, прийме отсю звістку.
— Чи се правда? Чи можна няти віри тому, що я чув? — так спитав мене хорий, зустрівши мене біля самих дверий свого покою у шпиталю.
— Не відаю я, що там ти чув.
— Учора менї хозяїн казав, що… я…
Він спинив ся, буцїм бояв ся договорити фразу до краю. Трохи помовчавши, ледві чутним голосом він мовив: „Що мене викупили, що ви…“ і він залив ся слїзми.
