36
— Заспокій ся, — відповів я, — се ще тільки скидаєть ся на правду.
Але він нїчого не чув і тільки румав.
За кільки день його випустили з шпиталю. Він закватировав у мене і був зовсїм щасливим. В божественній природї безсмертній багато-пребагато прекрасного; але-ж торжество і вінець краси безсмертної єсть твар чоловіка напоєна щастєм. Більш високого і прекрасного в природї — я нїчого не відаю. Раз на моєму віку вповнї пораювати з сїєї краси трапило ся і менї. Протягом кількох день учень мій був таким щасливим, таким прекрасним, що на його менї не можна було дивити ся не раюючи! Він і до мене в душу наливав повного щастя. Всїма тими днями він хоч і брав ся до роботи, але робота йому чапіла. Покладе було в портфель свою роботу, візьме відпускний акт, перечитає його, перехрестить ся, поцїлує і заплаче. Щоб відвернути його увагу від тої бумаги, я взяв її у його, нїби на те, щоб в судї її зареєстровати. Що дня водив його до ґалєриї академічної. Коли пошили йому одежу, я, наче нянька та, одяг його і повів до „Губернскаго Правленія“. Зареєстровавши акт визволення, я водив його в ґалєрию Строганова, там йому оріґінал Веляскеза показав, да на тому і скінчили ми в той день свою блуканину.
Другого дня вранцї в годинї 10-ій знов я його одяг і знов повів до Карла Павловича. Як батько свого сина любого учителю передає, так я його передав безсмертному Брюлову нашому. З того дня він почав ходити до академії учити ся і став на кошти товариства „Поощренія художниковъ“.
Давно вже я захожував ся покинути північну Пальмиру, проміняти її на який будь закуток супокійний гостинної провінциї. Сього року в одному з унїверситетів провінцияльних такий закуток спорожнив ся і я не минув покористовати ся з того. Колись то, як ще я на „ґіпсову“ клясу ходив і марив про ту країну, де самі чуда, де столиця всесьвітня заквітчана банею Буонароті, дак коли-б тодї дали менї посаду учителя малювання при унїверситетї, я покинув би олівець і закричав: „Чи варто-ж виучувати після сього божественну штуку“! —
