По цїлих годинах, коли не лежу, так мовчки сижу під моєю вербою; і, хоч би на глум, що небудь за ворушило ся в голові! таки нїчогісенько цїлком! Повний застій. Отака нудота напала на мене з 7 квітня, себ то з того дня, коли одержав листа від М. Лазаревського. Воля та подоріж усього мене проковтнула. Ще спасибіг Кулїшеві, що догадав ся прислати до мене книжок, а то щоб я й робив з собою; просто не тямлю. Найпаче дякую єму за єго „Записки о Южной Руси“. Небавом сю книжку я читати му з памяти. Вона так виразно. так чарівниче виразно, нагадала менї мою бідолашну Україну, що я, немов з живими, розмовляю з її сьлїпими лїрниками та з кобзарями. Благородна, коштовна праця! диямант в нашому письменстві історичному. Дай тобі, Боже! друже мій щирий, снаги, любови і терпіння і на далї провадити сю дорогоцїнну працю. Перечитавши вперше отсю-о дорогоцїнну алмазну книжку, я відважив ся був робити над нею уваги; але, як перечитав її вдруге та втрейтє, так і побачив, що уваги мої — просто уваги пяної людини і більш нї що. Опріч Суботова, властиво ґрунту, де був двір Богдана Хмельницького, нїчого. Але-ж на дорогоцїнній тканинї не треба уважати на такі дрібнесенькі плямки. Обіцяв ся я, як начитаю ся „Записок“ до схочу, одіслати їх до Кухаренка, а тепер і жалкую, що обіцяв ся; бо, раз, я їх нїколи до схочу не начитаю ся, а вдруге те, що поля книжки пообписував нїкчемними увагами. Дасть Біг, я єму з Петербурга пошлю чистенький примірник. Вчерашнїй жарт скінчив ся сегоднї, як і треба було сподївати ся, мировою та гомеричною випивкою з сьпіваками. Цїкаво знати, на чому скінчить ся весїлля? Мабуть на бійцї.
18. Сегоднї, точнїсенько так, як і вчора, прийшов я в-ранцї на город; довго лежав під вербою, слухав іволгу і наостанку заснув. Наснив ся менї Межигорський Спас, Дзвінкова криниця, далї Видубицький монастир;[1] потім Петербург і моя люба
- ↑ Видубицький монастир у Києві. Перекл.
