48
бачивши нас, він підійшов, подав нам руку і промовив: „Женюсь!“
Тодї саме в церкву ввійшла молода і він пішов стрічати її. Зроду-віку я не бачив, тай не побачу такої красунї. На вінчанню Брюлов стояв глибоко задуманим, і нї разу не подивив ся на свою невісту прекрасну. Вінчаннє скінчило ся. Ми повитали щасливих молодих, провели їх до карети, а потім пішли до Клея вечеряти, та на здоровє молодих випили фляшку клїко. Се все було 8 сїчня р. 1833. У Брюлова весїллє скінчило ся на фляшцї клїко. Жадного сьвятковання не було.
Через тиждень після сього я зустрів ся з ним в коридорі, саме проти кватири ґрафа Толстого. Він мене покликав до себе обідати. Доки подали обід — він казав менї читати Дорварда, а сам щось в альбомі черкав. Ледві почав я читати — він спинив мене і голосно гукнув: „Емілїя!“
Через хвилину прийшла його жінка-красуня. Він мовив:
— Емілїє, а на чому ми зупинили ся? Та нї, лїпше сїдай да сама читай. А ви послухайте, як вона гарно по росийськи читає.
Вона спершу не хотїла читати, потім розгорнула книжку, перечитала кілька фраз з нїмецькою вимовою, зареготала, покинула книжку і втїкла. Він знов її покликав; нїжно прохав її сїсти до рояля і засьпівати каватіну з „Норми“. Вона сїла і засьпівала. Голос у неї не великий, але-ж такий чарівний, солодкий, що я, слухаючи, не няв собі віри, що чую звичайну людину смертну, а не фею. Чи се маґічний вплив її вроди, чи дїйсне вона так чарівливо сьпівала — не скажу! Тільки й тепер ще нїби я чую той голос чарівний. Карло Павлович те-ж був зачарований її голосом, бо він сидїв над альбомом, згорнувши руки і не чув, як війшов Лукиян і двичі промовив:
— Обідати подав.
По обідї Лукиян подав фруктів і фляшку лякрімо-хрісті. Продзвонило пять годин; я пішов до кляси. Прощаючись Брюлов подав менї руку і прохав приходити що дня на обід.
