77
кий, рідний. Тепер на неї, на письменну вже я дивлю ся наче художник на недокінчену картину свою. За гріх великий вважаю собі дати їй тепер самій вибирати книжки для читання. Лїпше було вже й невчити її читати.
Надокучив я вам своїми сусїдками, та що дїяти. Приказка каже: що в кого болить, то й про те й говорить. Та коли правду мовити, дак у мене тепер нї про що більш і говорити. Нїкуди не ходжу; нїчого не роблю. Не відаю, що менї доля надїлить на те лїто; а я його з тревогою жду. Да інакше й не можна: те лїто повинно покласти підвалини, вибраній мною, чи певнїйш мовити — вами, — професиї. Карло Павлович каже, що небавом по сьвятах буде оголошена проґрама на першу медалю золоту. Я трохи-трохи не стеряю ся, як згадаю про ту проґраму. А що як менї посчастить? Я збожеволїю! А ви? Чи вже-ж таки ви не приїдете подивити ся на виставу, на мою проґраму та на смиренного автора її? Напишіть до мене, що приїдете: от і буде у мене добра причина відмовити Михайлову в кватирі. Здаєть ся — личман і йому вже остогид. Добре ще, що я у сусїдок маю захисток, а то мусїв би з власної господи втїкати. Будьте ласкаві напишіть, що приїдете, тодї я одним заходом усе покінчу. Прощавайте, добродїю мій незабутнїй! В другому листу напишу до вас про успіхи моєї ученицї і про наслїдки конкурсу. Прощавайте!
P. S. Сердешний Демський вже не спроможен з хати вийти. Не пережити йому весни.
Одержавши сього листа, я відписав до свого приятеля, що може ще й на Великдень приїду до його і приїду просто до його, так як Штернберґ приїхав був. Се на те я написав, щоб запомогти йому спекати ся отого личмана в'їдливого. Правду мовити, я таки опасував ся за його характер, що ще не склав ся. Чого доброго, може як раз зробити ся двойником отого личмана голїнного.
Тодї усе прощай: і ґенїй, і штука і слава і усе чарівне в життю! Усе те уляжеть ся, немов у могилї, на днї клятої чарки. Прикладів на те, найпаче у нас в Росиї, на превеликий жаль — сила. Де тому причина? Чи вже-ж
