86
страх як хочу я, щоб ви кинули оком на моделю моєї вестальки, се-б то на мою ученицю. Правда, що бажаннє чудне, сьмішне. Я бажаю показати вам її яко найлїпший, найпрекраснїйший твір природи божественної.
І нїби то і я сприяв оздобі моральній сего творіння прекрасного! Який з мене самолюб! А що я зробив? Що навчив її читати? Справдї, письменність надала їй якоїсь привабливости. Є у неї одна невеличка вада, котру я не що давно спостеріг: менї здається, що вона неохоче читає. А дядина її давно вже перестала радїти з своєї письменної Паши.
По сьвятах дав я їй прочитати Робінзона Крузо. Що-ж би ви думали? Вона за цїлий місяць ледві ледві половину його прочитала! Гірка була менї отака її байдужість. Я став каяти ся, що навчив її читати. Вже-ж пак я сього їй не сказав; тільки подумав, а вона — нїби думку мою підслухала; другого дня дочитала книжку, та за чаєм у вечері з таким щирим пориваннєм і з усїма подробицями розповіла своїй дядинї байдужій безсмертний твір Дефо. Я готов був розцїловати її. В сьому разї я бачу чимало спільного у неї і в мене. Інколи на мене нападає така байдужість деревяна, що я становлю ся непридатним, нї до чого. Та хвала Богови, у мене отакі випадки не довго стоять. А вона, з того часу, як я спекав ся личмана отого осоружного, зробила ся якоюсь незвичайно тихою, задуманою і байдужою до книжки. Через що так?… Не тямлю! Невже вона?… Але де таки. Личман людина жорства, антипатична і ледві чи може він заінтересовати женщину хоч аби-яку. Нї, се думка-нїсенїтниця! Вона замислюєть ся і байдужість на неї нападає через те, що її такий вік, як се запевняють псіхольоґи. Надокучив я вам своєю моделею-ученицею. Ви ще подумаєте, що я закохав ся у неї. Да воно й справдї трохи чи не те. Вона менї дуже подобається: наче хтось рідний подобаєть ся, наче сестра рідна, нїжна.
Та годї про неї. Так же опріч неї у мене й нїчого більш нема, про щоб писати до вас. Про проґраму тепер нїчого ще писати; вона ледві підмальована. Тай скінчивши її, я до вас не писати му. Я хочу, щоб ви про
