99
дурні. І про кого ти пишеш? Про дурня! Та чи варт він того, щоб про його й думати, а не то, щоб писати, та ще отакі листи, як твої! Плюнь ти на його! Пропаща він людина тай годї! Щоб тебе втїшити, дак додам ще от що: він укупі з жінкою і з мамашею, [се він так дядину величає] почав тягти „проволоку“, значить кинув ся на горілку. Спершу він все малював списки з своєї „Вестальки“, та стільки їх намалював, що їх і на базарі нїхто не куповав. Потім взяв ся в маґазини розмальовувати лїтоґрафії, а що робить тепер — не скажу; мабуть малює патрети по карбованцю з морди. Нїхто його й не бачить. Залїз десь в 20-ту лїнїю. На тім тижднї, щоб догодити тобі, я ходив його шукати. На превелику силу знайшов його кватиру біля самісенького гробовища Смоленського. Не застав його в господї; жінка сказала, що на сеанс до урядника до якогось пішов. Я полюбовав з його Мадонни невикінченої, і чи знаєш що? Менї якось тужливо стало! За що, подумаєш, людина пропала? Не діждавшись його, я пішов і не попращав ся з його жінкою; вона менї здала ся огидою.
Карло Павлович, не вважаючи на недуг, розпочав роботу в Соборі Ісаківському. Лїкарі радять, щоб він покинув роботу до того року, та на лїто за границю їхав. Але-ж він не хоче кидати. Чом ти хоч на короткий час не навідаєш ся сюди? Хоч би подивив ся на чуда нашого чудотворця Карла Павловича, та й з свого дурня полюбовав би. Здаєть ся, ти те-ж побрав ся, да не признаєш ся. Не пиши до мене, бо відповідати не буду. Прощай! Твій — Михайлов.
Мій Боже, чи вже таки отой шлюб безталанний, єдине спричинив ся, щоб так швидко знївечити юнака ґенїяльного?! Другої причини не було. Плачливий шлюб!
Нетерпляче ждав я вакаций. Нарештї скінчили ся іспити, я рушив до Петербурга. Карла Павловича я вже не застав: за порадою лїкарів він покинув роботу і поїхав на остров Мадеру. Михайлова насилу я знайшов. У сього ориґінала нїколи не було сталої кватири, жив він наче птах той небесний. Я зустрів його на улицї; йшов він, взявши під плече бравого личмана, тепер вже ляйтнанта. Не відаю, яким робом він знов опинив ся
