101
дував. Після довгого погляду думного — він ледві чути промовив моє наімення. Сльози цївкою ринули з його очий просьвітлених. Тихий плач перейшов на риданнє. Такого ридання, щоб отак мордовало душу чоловіка, я доти нїколи не бачив і не приведи Господи нїкому бачити чоловіка, що так страшенно ридає. Я хотїв лишити його, але він дав ознаку, щоб я не йшов. Він простяг до мене руку; я взяв її і сїв біля його. Ридання трохи потроху спиняло ся; з очий, зпід спущених вій, текли буйні сльози крапелясті. Ще кілька хвилин і він зовсїм заспокоїв ся і задрімав. Я тихенько визволив руку свою і вийшов з сьвітлички, вповнї сподїваючись, що він видужає. Другого дня вранцї приїзджаю я до шпиталю і питаю у сторожа: А що? Як недужий? — і чую таку відповідь: „Недужий ваш, добродїю, уже в мертвецькій; учора вранцї як заснув, дак вже й не просипав“…
Після похорону, я, сам не тямлю чого, ще кілька день був в Петербурзї і раз якось зустрів Михайлова. Після того, як він учора проводив свого личмана у Миколаїв і коли вони хильнули біля середньої рогатки, я зняв бесїду про небіжчика, про вдову його, та про його Мадонну невикінчену. Я прохав Михайлова провести мене на кватиру до вдови. Він охоче згодив ся, бо й сам він хотїв ще раз подивити ся на Мадонну ту. В кватирі небіжчика ми не зустріли нїчого такого, щоб давало знати, що тут жив художник: тільки замісць палїтри шматок шкла, а на йому краски засохлі. Я спитав про Мадонну. Вдова мене не зрозуміла. Михайлов розповів їй, щоб показала нам ту картину, на яку він приходив колись до них дивити ся. Тодї вона повела нас до другого покою і тут ми побачили Мадонну. З неї зробили латку на стару ширму. Я спитав вдову, чи не продасть її за десять карбованцїв? Вона охоче згодила ся. Я згорнув сувоєм отсе своє придбаннє дорогоцїнне; ми лишили вдову, порадовану десятьома карбованцями.
Другого дня я попрощав ся з моїми знаємими і здаєть ся на віки покинув північну Пальмиру. Незабутнїй Брюлов тодї вже конав у Римі…
4. жовтня, р. 1856.
Переклав Ол. Кониський.
