Небіжчик Ґете промовив, що надїєю живуть уми нїкчемні. На половину лишень небіжчик мудрець висловив істину. Надїя властива головам і дрібним і великим і навіть найбільш материялїстич ним. Надія — наша нянька; кохана, нїжна, певна і незрадлива до самої могили. Вона прекрасна, вона своїма чарівними казками, яким кожен охоче йме віри, вона заколихує недовірчиві голови: вона і у могутного царя і у всесьвітного мудреця, і в убогого хлїбороба, і у мене мізерного завжде пестить-голубить довірчиву фантазию. Я не кажу про тих, що в казки її ймуть віри без сьвідомости; то справдї голова нїкчемна, що йме віри буцїм на вербі ростуть груші. Але чом менї не няти віри в те, що я хоч на зиму, а таки невідмінно буду в Петербурзї, побачу людий любих моєму серцю; побачу мою прекрасну академію, еремітаж (я єго ще не бачив) та почую чарівницю-оперу. Ой, ой, як солодко, як невимовно солодко няти віри в прекрасну пришлість! Коли-б я не вірив в отсего прекрасного Бога, в отсю чарівну надїю, — я був би байдужим, холодним атеістою.
Свій побит материяльний ось як гадаю я улаштувати: звістно з запомогою моїх приятелїв. Про живопись тепер менї годї й думати. Се походило-б на віру, що на вербі виростуть груші. І перше не було з мене путящого живописця, а тепер і поготів. Хоч який нехай великий віртуоз, а десять років не працьовання, спроможуть ся зробити з єго звичайного корчемного музику. Значить про живо́пись нїчого вже менї й гадати. А гадаю я цїлком віддати ся самій лишень ґравюрі акватінта. От тому то я й думаю побут свій материяльний обмежувати до краю та взяти ся пильно до отсїєї-о ґравюри. По між сією працю робити малюнки сепією з творів знаменитих художників. Малюнки для прийшлих естампів. На мою думку: на се досить буде двох років. А тодї вже переберу ся на дешевий хлїб до своєї любої України і там вже візьму ся робити екстампи. Першим моїм екстампом буде казарма
