повідає, почув я нову для мене пісню, що починаєть ся так:
„Коврики на коврики
Шатрики на шатрики.“
Далї вже нїчого менї не можна було розібрати; бо сьпівака взяв занадто вже густим басом, а до того пяний Кампіонї, інжинєрний офіцер і отчайдуха-пяниця, вибігши, не скажу чого, на майдан, та як уздрів мене, так і заходив ся зробити менї невеличку услугу; показати своє патронатство. Заходив ся він знаємити мене з приїзжими офіцерами, як він мовив, з „лихими ребятами“: вхопив мене за руки і потяг в коритар. Тут на розісланому лямцї сидїли і лежали „лихіе ребята“ в самих тількі червоних сорочках. Перед ними пишала ся здоровенна піввідерна сулїя з горілкою. Жива картина з „Двумужницы“ князя Шаховского. Щоб не доповняти сего гурту волжських розбишаків, я, вирвав ся з обіймищ свого мецената та навтїкача, на майдан. А меценат мій за мною! Вибіг тай ну, гукати на чергового по ротї унтер-офіцера. Прикликав і звелїв єму відвести мене на гавптвахту за те, що, нїби то, я зневажив особу офіцера. Приказ офіцера треба було виконати. Після того, як пробарабанили „Зарю“, черговий по калавуру повинен був доложити комендантові, що приведено арештанта. Комендант на те мовив, що нехай проспить ся. Отаким чином, втїкаючи від кровопійників-комарів, попав ся я на мордованнє блохам та блощицям. Ну як єго після сего не няти віри прочуванням.
Сегоднї новий черговий по калавурах виясував комендантові отсю темну пригоду і мене ласкаво визволили од лютих інквізиторів. Заводячи до своїх записок отсей траґі-комічний жарт, занадто звичайний в моєму становищі, я в глибинї душі прощаю моїх гнобителїв і благаю тількі Всевишнього Господа, щоб швидче визволив мене од отсїх-о півчоловіків.
Сегоднї сподївають ся на пароплав з почтою з Гурєва. Нїхто з таким нетерпіннєм і так тремтяче
