жовнїром: плисти му не на пароходї, а на барцї, що йти ме на буксірі у парохода.
Чудно, що тут усї, навіть і Зігмонтовські, вважають мене за потайного багатиря. Се мабуть з тої причини, що коли я у кого позичу, звістно не багацько, грошенят, так раз-у-раз ретельно на термін виплачую, не вдаючись за запомогою до Ізраіля і не відносячи в застанову останньої сорочки, як чинять се дехто з офіцерів. Кажу ото до Зігмонтовських, що усї мої гроші сотня рублїв, на їх мушу і подорожувати і придбати собі дещо на дорогу; а в Москві мушу ще й одежу справити. А вони на те в оден голос назвали мене Плюшкиним. Я не вважав потрібним розчаровувати їх моїма злиднями і попрощав ся з ними, яко справжнїй дука.
Чудні отсї старі люди Зігмонтовські! Старі, одинокі, бездїтні, з достатками, що убезпечають старість навіть вередливу; а проте замануло ся їм окукобити ся в отсїй безводній і безплодній пустелї. Добре ще, коли-б вони осїли ся тут на спочин, так нї-ж! він взяв на себе обовязок. Я думаю, що у єго се потреба фізичної дїяльности, придбана ще замолоду; а може просто жадоба дбати. Останнє може тількі на половину; бо я не спостеріг за ним скупердяйства, котре часто-густо не покидає самітної і безпомічної старости до самої домовини. Панї Зігмунтовська менї дуже подобаєть ся: се добродушна, привітна і гостинна бабуся кубічна. Колись вона була Нїмкенею, тепер православна. Він теж дїдусь доброї душі, тількі наівний, та зовсїм не шкодливий брехунець. Напр. він простодушно і кожен раз з відмінами розповідає, через які-то він перейшов митарства, доки дійшов до теперішнього свого звання. Свій родовід виводить він з якогось короля польского, Сигизмунда, мабуть трейтього. Про близших своїх предків не згадує, так само і про батька. Дитинний вік теж вкриває темрява невідомости. Першу половину віку парубочого перебув він за домового учителя у відомого в Петербурзї тютюнника Онисима Головкина. На отсїй же таки
