яко людини чулої, шляхотної і яко сущого, без фалши земляка мого. Шкода менї, що тепереньки не спроможно менї провідати єго на широкій єго Чорноморщинї. А якби я того жадав! та ба! нїчого не вдїєш! Спершу платять довг, а потім вже задовольнають ся потреби голодовання; а вже на останнє там купують потїху. Принаймнї так чинять усї добрі люди. А я жахаю ся, щоб моя й тїнь не скидала ся на безладого гільтяя. Ба! колись і я погуляв на свій пай! Досить!
Пора, пора душой смириться!
Надъ жизнью ничего глумить ся,
Отвѣдавъ горькаго плода.
Торік наш комендант пренумерував „Библіотеку для Чтенія“. Бувало перечитаєш хоч переклад Курочкина з творів Беранже і, все таки, полегшає тобі. Тепереньки, опріч фелєтона „С-Петербург. Вѣдом.“ нема зовсїм нїчого сучасно-лїтературного. Тай за отсю худорляву сучасність треба платити окропом, та петрушкою. Хоч би редька швидче поспівала, а то менї аж соромно вже надїляти моїх стариків усе одним тим самим продуктом.
2. Випадково справив я дві речи і обідві так добре вдали ся, як рідко трапляєть ся й з тим, над чим глибоко міркуєш. Річ перша — отсей журнал. Під отсї тяжкі днї сподївання він став менї таким неминуче потрібним, як той лїкар хорому. Друга річ — мідяний чайник: він став неминуче потрібним задля мого журнала, так само, як журнал для мене. Без чайника, чи без чаю, якось лїниво брав ся я до записування. Тепер же аби тілько налив шклянку чаю, так само перо просить ся в руки. От самовар, так той своїм сичанням підбиває до дїяльности. Самому на собі не доводило ся менї зазнати вплив самовару, одначе я єго розумію. Запевнив ся в сему чарівному впливові на других. Во днї они був у мене приятель, д. Афанасьев-Чужбинський. Року 1846 доля звела нас в Царгородї, вже-ж пак се не столиця отоманської імпериї, а в одному з готелїв міста Чернигова. Доля закинула мене туди в справах моєї служби; а єго затягла туди непо-
