ся: справдї він! А. Чужбинський! Так ти мій голубе! живий і здоровий, та ще й підхлїблювати навчив ся. Зичу тобі приспіху на сїй ниві, але не бажаю стрівати ся з тобою! Вкупі з ним ми прожили цїлий великий піст. Не було в Чернигові не тільки панночки, або молодицї, а навіть старої баби, щоб він не написав в альбом їй віршів; та не на чотири рядки, (він дрібницею нехтував!) а величезну ідилїю. Коли-ж у якої будь чарівницї бракувало альбому (як от було напр. з старенькою Дороховою) вдовою відомого з року 1812 єнерала), так він тодї на шістьох, чи й більш, аркушах просто підносив найсантиментальнїйше посланіє.
От не пригадаю собі, який то глибокий знавець людського серця мовив: що найпевнїйша міра на дружбу — гроші. Він сказав правду. Правдива суща дружба та, що виявляє себе в годину тяжкої, критичної пригоди, так і вона потрібує отсїєї холодної мірки. Найживійшим язиком дружби — єсть гроші. Чим більша нужденність, тим щирійшою буде та дружба, що проганяє отсю голодну відьму. Менї в моєму, можна мовити, зрадливому життю так пощастило, що я кількі разів смакував плодами з отсего райського дерева. От і тепер під отсю, як менї здаєть ся, критичну годину, прийшло 75 рублїв. За що? з якої милости? бачили ся ми з ним тількі двічі: вперше в Орську, вдруге в Оренбурзї! Пошли, Господи, усїм людям отаку дружбу і такого друга, як Лазаревський. Але знївечи оту метелицю, що поросла на ниві благороднїйшого чуття! викорени таких друзяків як Афанасьев, Борквиц і Апрелев. Афанасьев і Борквиц ще дрібнота, нивідь що, а от Апрелев, так се людина видатна, буйна. Се не аби-який чугуєвський улан, або гільтай, лїнейний поручник, нї! се вже ротмістер-кавалєгард з полку царицї, сібарита, відомий в столицї прожора, се, як кажуть: „людина показна“. З отсїєю „показною людиною“ я спізнав ся р. 1841 у мого земляка Соколовського. Перше вражіння було єму на користь. Молодиий, сьвіжий, румяний, опецьковатий. Сам не тямлю, з якої речи, я йму віри, що люди з таким
