Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/78

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 68 —

Р. 1848, поплававши три місяцї по Аральському морю, вернулись ми до устя Сир-Дарї. Тут повинні були зимувати. У форта на острові Кос-Аралї, де залогу правили уральскі козаки, вийшли ми на суходіл. Уральцї, побачивши мене з широчезною, не мов та лопата, бородою, зараз імкнули собі, що вже-ж я нїхто більш, як мученик за віру. Зараз дали звістку про се своєму командирові. А командир, не в тїмя гвіздком битий, покликав мене в очерет, та бух! менї в ноги! Став навколїшки і каже: „Благословіть батюшка! ми про все відаємо“. У мене теж голова не повстяна: імкнув і я і зрозумів собі в чому тут сила тай поблагословив чисто так, як благословляють у роскольників попи. Зрадїлий осавула поцїлував мене в руку, а у вечері справив нам такого бенкету, який нам і в снї не привижав ся.

Небавом після сієї пригоди, вже зголивши бороду, пішов я до Раіму: се тодїшнїй головний осередок на берегах Сир Дар'ї. Тут Уральцї з притаєним возхитом зустріли мене, а начальник видїлу, голова теж не повстяна, взявши у мене благословення, дає менї 25 карб. Я — нерозумно зробив — відцурав ся, не взяв; а по їхньому се незвичайне, без прикладу безкористя. Воно так вплинуло на благочестиву душу старого голови, що він забажав одговіти ся потай в табунї, в кибітцї і коли можна запричастити ся з рук такого надзвичайного пастиря — як я.

Щоб не придбати собі якої халепи через отсїх сивих, незвичайних дурнїв, я швидче покинув Раім і став двичі що тижня голити собі бороду. Коли-б отака сьмішна дурниця випала денебудь на берегах Уралу, де-б було і жіноцтво, не спекав ся-б я так дешево від отсїх бузовірів. Увесь фанатизм, уся отся гидота кублить ся по їх розпутних жінках та по доньках. В Уральску раз-у-раз повнїсенький острог утїкачів-салдатів, нїби-бутних попів їх. Не вважаючи на очевидні брехнї, вони побожно шанують отсїх розбишаків та волоцюг. Чинять се не самі прості