в Римі вдови імператора Миколи, Олександри Федоровни. Зі слів самого художника (в часописї стоїть „скромнаго“) картина наробила такого фурору, на який він не сподївав ся. Дай Боже нашому телятї вовка з'їсти; але мене чомусь проймає острах за автора „Мариї Магдалини“: чи двадцятилїтна праця задержала соковитість і сьвіжість життя? чи вона не завяла, немов та південна квітка розкішна, що її довго і без потреби поливано? чи не зацьвіла та праця як те пиво, що довго бродило. Недопусти Боже! жадного артисти до такої науки пізної і журливої. Ще як був я в академії, так багацько чував про оту-о кольосальну працю, вже й тодї трохи що не доведену до краю. Художники вагали ся, говорячи про неї; аматори були в восхитї. Між них був і Гоголь. Карло Йванович Брюлов про картину Іванова нїколи нїже єдиного слова не мовив, а самого Іванова жартома називав Нїмцем. У великого Брюлова се була певна ознака недотепности. Одначе до такої думки менї не можна пристати що до Іванова, дивлячись на єго „Марию Магдалину“.
Гоголь про сей твір написав лист повний восхиту, одначе той лист нїчого не сказав не то щоб художникові, а навіть досьвідченому знавцеві. Теоретики усї одним миром мазані. Грап де-Кенсі написав про „Юпітера Олимпського“, статую Фідия, дуже добрий трактат: видав єго in folio велелїпно як на той час (з початку нашого віку); коли-б він до того роскішного видання був не додавав малюнків, то-б художники думали, що устами натхненого грапа говорить душа самого Фідия великого. Але-ж незграбні малюнки усе дїло попсували. Ну як єго після сего няти віри отим теоретикам восхитним? Говорять вони буцїм то й до дїла, а роблять чорт зна що! Мабуть же шановному грапові оті малюнки поторочи припали до вподоби, коли він додав їх до свого ученого трактату!
Який би я був радий, коли-б картина Іванова знївечила моє упередження. До колєкциї моїх спо-
