Сторінка:Кобзарь Тараса Шевченка. Частина трета (1895).pdf/95

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 85 —

дів за те, що він більш 20 копійок не дає єму за ліжко. „А що-ж отсе ти, кажу я до єго: про яр і забув ся?“ „Тривай, каже він: дай довести до краю ганделя“. Скінчивши ганделя, він признав ся менї, що від заходу сонця до самого сходу тягнув „штоса“[1] і програв ся до снаги; навіть подушку програв Кулїхові. Повболївав я трохи над єго безталанням і знов кличу єго подорожувати в яр, але вже по обідї о 3 годинї. Мясо, хлїб і горілку я вже взяв на свій кошт. Він охоче згодив ся і ми, промовивши оден до одного: „невідмінно-ж!“ розійшли ся. Взяв я в артїльника в набор пять хунтів баранини, стількі-ж хлїба і, вернувшись на город, послав Обеременка в шинок по горілку.

По обідї, я своїм звичаєм трошки заснув під вербою, а о 3-ій годинї ми з Обеременком зібрали ся в дорогу. Зібравшись, знов посїдали під вербою, ждемо; от вже й 5-а година а нашого пана Фіялківського нема. Андрій мовчки подивив ся на мене і знов взяв ся за свою люльку-бурульку. От вже і 6-а година, а пана Фіялківського не видно. Андрій знов подивив ся на мене, та вже не втерпів, плюнув. Минуло ще півгодини. Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, промовив: „Тільки дурно добро понївечили! сказано — лях”, і додав нїби вже сам до себе: „невіра, так вже він і згине невірою“. Я не бачив потреби змагати ся з Андрієм і казав єму віднести баранину до комендантської пекарнї та попрохати кухара, щоб засмажив її на вечеру, а сам пішов на пристань провідати арештованого мого друга Мостовського.

Йдучи повз першу батарею, чи повз фляґшток, побачив я внизу під скелею гурток солдатів: вони грали собі в „орлянку“. Спершу я не звертав уваги на отсю картину занадто у нас звичайну. Але менї нїби в вухо хтось шепнув: чи не тутеньки і Фіялківський? Придивляю ся і власним очам не

  1. Штосъ — азартна гра в карти. Перекладн.