журналу кілька рядків на спомин про тебе мій добрий земляче щирий і благородний.
Небавом післї того, як я прибув отсюди поміж солдацькою публикою (інчої публїки в нашій фортецї нема) поміж отсією публїкою одноманітною, мізерною, помітив я зовсїм таки не салдацьку постать. Єго твар, хода, навіть шашка, чабанка, усе давало знати, що то земляк мій. Питаю ся про єго: хто він такий? кажуть менї: Андрій, слуга при гошпиталю, „хохол“. Отсего ж то менї і треба! Твар єго, здало ся менї: більш сувора нїж звичайно у земляків моїх; тим то спізнавати ся з ним почав я здалека і обережно. Від найблизшого єго начальника унтер-офіцера Ігнатєва, та від начальника півшпиталю капітана Бологова довідав ся я, що Андрій Обеременко, зразок людини честної і тверезої. Тодї почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по нашому з ока на око. А він, здавало ся менї, нїби помітив мої заходи тай пильнує уникнути від такої чести. А з того менї ще більш кортїло спізнати ся з ним.
Більшу частину ночий безсонних провів я в Новопетровському, сидячи на рундуцї офіцерського флїґелю. Раз якось зимою, було се в трейтїй годинї ночи, сижу я своїм звичаєм на рундуцї, дивлю ся аж ізза пекарнї шпиталевої видибає Андрій. Він тодї був за пекаря хлїба та за квасника. Завидну посаду городника се вже я єму склопотав. „А що, Андрію! озвав ся я до єго, мабуть і тебе сон не бере?“ „Та не бере-ж, матері єго ковінька“, відповів він. Я затремтїв, почувши єго рідну вимову чисту, не попсовану! Я прохав єго посидїти годиночку біля мене. Він послухав ся, але не охоче. Бесїду зняв я, спитавши як звичайно буває між салдатами: з якої він ґубернїї? Андрій відповів, що він „ґубернїї Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували“. Я мовив, що не тількі чував, а й сам бував і в Лисянцї, і в Різаній і в Русилівцї і скрізь. Одно слово: стало знати, що ми земляки вельми близькі. „Я й сам
