рослою в житті бачу й розумію… Не могла й не можу любити як слід, хоч належу до нього…
Одначе, мамо, вислухайте мене.
Не тому не люблю я його, що він поставлений у суспільності нижче, ніж інтеліґенція, лише я жахаюся того, що є неестетичне в простому народі й не можу перемогти себе, щоб з ним брататися, як це робить багато наших інтеліґентних жінок і мужчин. Через те має вуйко іноді жаль до мене, і буває це точкою огірчень і суперечок між нами.
Я, мамо, не можу собі порадити; не вмію всі ті „ідеї“ і почування, котрими, наприклад, наша „молодь“, а з нею й багато наших поважних і розумних людей переймається, ставити на прапор боротьби, не вмію, кажу, переводити в практичне. Мені здається, мамо, що до того треба мати окремий дар і хист, а передовсім змогу перемогти себе.
І тепер, коли я вам це оповідаю, відчуваю я, що справляю тим не лише вуйкові прикрість, котрий є дійсно щирим народолюбцем і який покладає стільки на мене, пригадуючи й переконуючи мене заєдно, що жінка мусить також прикладати руки до розвою освіти народа, — але відчуваю я, що і вам справляю тим прикрість.
Але, що я тому винна, мамо?..
Що це є за вина?
Це не є зарозумілість з моєї сторони, мамо, о боже мій добрий, певно що ні, бо сотню разів ставлю я собі питання: а що ж таке властиво є ти?.. Та вже через хвилину насувається мені ще і ось яке питання: для чого ж є ти саме такою, а не такою, чи сякою, якими є інші?..
О, моя далека, горем похилина, мати! Якби ви знали, коли я отак про багато дечого з життя
