нічну рослину вважаєш… Я переостерегаю тебе, щоб колись через власну вину (цебто уяву) не придбала собі забагато розчаровання. Коли б твій освічений батько жив і ти твою сповідь зложила в його душу, він був би тобі, без сумніву, ось як відповів:
Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір твої сили й розумові здатності на других — і ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути. В тобі збудилася туга за своїм власним багатим „я“, і вона мучить тебе й ти будеш тратити дорогий час твоєї молодости на самі мрії. Але найкращі мрії і найглибша туга не причиняються ні на волосок до зросту й розвою людського духу.
Лише чесна є ти й покірна, як пристоїть правдивій християнській женщині, і це вспокоює мене, і нехай тебе господь удержує такою й надалі. А що ти під типом „стилю“ української жінки думаєш, я не розберу. Але держися простоти, моя доню. Поєдинчої і чистої простоти, а коли заховаєш гарне й чисте серце, то стиль виб'ється на тобі сам собою…
А народ шануй! Гляди бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім, і з розвагою заложенім, саді, — та за те стрінеш ти в лісі таку силу й потугу, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі тоді з подиву серце замовкне, і ти б чим раз глибше й глибше в ліс заходила… Це — той наш народ, моя доню!
Наш дикий, некультурний, так часто погороджуваний і зневажуваний народ.
Народ шануй!
