(Зоня): Мамо!
Коли ми любимо, а далі предмету свого боготворений не можемо більше любити, то це так сумно, неначе б ми й ніколи не любили, — так здається мені.
Той мужчина, і я можу сказати значний, пожаданий і взагалі шанований мужчина, — котрого вуйко й тітка вибрали з моїх поклонників для мене за мужа, і котрому я вже слово дала, як і був він мені ще донедавна все й усім, він мені чомусь вже тепер неначе не той став.
Ні, мамо! Він був би мені тим ще й тепер, коли б якесь заважаюче щось не стануло між нас. Уперше через його зависть, що підмулює заєдно його довір'я до мене, а далі через його вже надто критичні вимоги до моєї особи. І все той страшенно практичний розум, котрого той чоловік у всьому вимагає. Він приводить до розпуки!.. І це я повинна й те я повинна. І такою я є, а такою не є; лиш один господь бог знає, як тут дійти до кінця! І при тім запевняє мене (Олексою люблю я його називати), що любить мене до „безумства“, і готов мене на руках носити, щоб я лише була вдоволена й щаслива.
Мамо!
Становище, яке він незадовго займе, зоставляє мене доволі байдужою, хоч це становище мого батька й вуйка.
Він, покинувши філософічні студії, кінчає саме богословіє.
Але не про те хотіла я говорити. Про це мені тут не розходиться, лише про нього, як людину, чи радше, як особистість.
Гляньте, мамо! Він мудрий і чесний і те, що ми звикли називати о житті „порядний“ і з вищою освітою, як ні один з його товаришів з нашого ліпшого товариства або і його ровесників. Він
