працює над собою так, що просто змушує другого шанувати його. Лише що мене в ньому, а також і багатьох наших „молодих“, немало вражає, це те (мені про нього, а не про них розходиться), що він показує надто „кінське копито прози“. І як раз тоді, де я буваю найвразливіша. Коли б він хотів хоч крихітку з моєю вдачею погодитися, хотів зрозуміти мене, не силував тільки до своїх „принципів“, не пристосовував насилу, — скільки менше тіней ставало б між нас!
Я ж, мамо, добра й слухаю охоче, і я його шаную, і він подобається мені (мій золотоволосий), ба навіть бувають, мамо, іноді хвилини, в котрих хотіла б сама не знаю що, ніж його втратити! В тім чоловіці є щось, що мене силує його шанувати й цінити й у дечім його вчинки наслідувати. Я навіть кажу, мамо, що мені не годен ніхто його заступити. Лише біда в тім, що своєю вдачею разить мене іноді до глибини душі, і завсігди якраз у хвилини, коли моя душа відчинена приймати саме щось найтонше й найкраще.
Отак любимося й мучимося ми вже більше як два роки, тихо й потайно, мамо. Бо обоє хотіли ми, щоб світ не знав об тім, що ми заручені й що з нас має вийти „пара“.
Коли в мене є таке бажання, нехай би воно собі й яке там було дрібненьке й неважне, а сповнення його для мене саме значить — „щастя“, він не сповнить його ніколи, хоч би й міг, тоді коли мені на тім залежить. Жде, доки не мине кілька тижнів і я з туги за тим не перемучуся і не поблідну. Це дрібний примір „тактичного“ його поступовання зі мною.
А коли вже мине час муки, з'являється він, сповіщаючи, що ось-то моє бажання сповнено й глядить, чи я радуюся, мамо, і ще „як“ радуюся!