моя будучність з полем праці, проти його будучности і діл!..
І це правда, мамо.
Я це собі й сама кажу, бо вуйко й тітка надто мене люблять, щоб мені те все явно говорити.
Це сотню разів правда, але що я можу вдіяти, мамо? Що я можу вдіяти, що між оцим гарним чоловіком і мною є щось, що мене від нього помимо всього в деяких хвилинах відпихає!..
Коли б ви могли чути й бачити, як він провадить себе між народом, мамо! Ви б, хоч і які старі, а напевно прийшли б до ентузіязму.
Просто на руках його носять, — так знає він до них промовляти й з'єднувати собі людей. Коли часом лучається, що він править богослуження замість вуйка, а відтак по службі зачепить цього або того господаря на розмову, зараз юрбою сходяться до нього люду, немов би тут котрий з св. апостолів з'явився і мав для кожного пораду й науку, — для кожного неначе зокрема до його потреб і життя мав осібні слова.
І його поведення не є підроблене, мамо, ні. Воно правдиве, гарне й щире, він сам походить з під сільської стріхи й тому в нім нема з того погляду нічого фалшивого. А проте я не можу так відчувати, як він, — хоч я добре бачу, що воно (як каже вуйко) є знамените й на будучність „хосенне“[1]. (Вуйко пророчить йому колись посольство до ради державної). Я стою оподалік від усього його патріотичного діла, придивляюся тихо і, нема де правди діти, я радуюся ним. Я ж бачу людину, котру я люблю, — він здатний, шанований… він значний, а одначе… одначе, що це за нещастя, мамо, живе в мені й загрожує мойому пожиттю з тим
- ↑ Хосенне — корисне