чоловіком? По сценах в народі (іноді буваю я свідком) приходить він до мене, глядить мені поважно в очі, глядить в лице, як малій дитині, і питає: „Як видається тобі те все? Чи було добре?.. Чому ти не пішла між люди, щоб їх думку почути? Ти можеш це прецінь зробити; ти ж тут у себе дома і з людьми знайома. Їм мило, як буваєш для них добрим і займаєшся їх горем і втіхою. Ти мусиш завсігди так поступати, щоб познайомитися наскрізь з клопотами сільських людей. Це навіть по часті і твій обов'язок. Не треба все так відсторонь держатися і поводитися холодно і вздержливо. Мені це не мило. Яка буде раз з тебе „попадя“? Розваж сама! Ти мусиш більше до народу зблизитися“! І знов гладить на лице. А я вже чимсь то немило вражена й чимсь то відопхана від нього.
— Я цього так нерозумію, як ти Олексо! — виправдуюся я; — я зроблю це або надто визначно так, що люди ледве чи схотять по-правді говорити, або й зовсім цього не вдію.
— Це не мудро, — відповідає він роздражнено, — ти показуєш себе такою, як міські поверховні[1] панни. Шкода лише, що називаєшся попівською дитиною і то ще дочкою значного священика, яким був твій батько. Як освічені жінки й чоловіки не внесуть світла й культури в темний народ, то само з себе воно між нього не ввійде. Я не розумію, на що може придатися тобі на селі вся твоя освіта й очитання, як не на це, щоб з нього і другі користали. Іди, ти не подобаєшся мені нині з твоїми „зворушеннями“ аристократизму. Коли б не знав я твоєї чесноти й чесноти „твоєї“ душі, що не вміє лицемірити, я б іноді брав твоє горде
- ↑ Поверховний — неглибокий вдачею.
