яке інше ввічливе слово, переходила тоді невістка побіч старенької мами мужа — звичайно в шовках, бурхливо, або як сьомиголова змія в постаті ще гарної жінки і гнала далі за своїми справами. Хоча Осип був з єврейкою невимовно нещасливий, тепер годі йому було зарадити лихові. Всежтаки це була мати його дитини, любила її на свій спосіб, як і син любив її і хоч вона горе тої дитини відчувала не так глибоко як батько, то всетаки само те горе вязало й держало їх усіх при купі. Це було тепер так, — але двадцять літ тому назад було інакше, і тоді Осип сам хотів свого нещастя.
Осип був у них з ряду другим сином (найстарший помер); при війську вважали його найздатнійшим поручником у реґіменті, товариші старші любили й поважали його, а кружок друзів боготворив його мов найкращу молоду дівчину.
В якій тяжкій годині завів знайомство з молодою, прегарною єврейкою, не могли родичі дізнатися в себе дома, на селі, при тяжкій праці та турботах з газдівством[1] і молодшими дітьми. Дізналися лише стільки, що зносини між ними пішли так далеко, що маюча[2] й зарозуміла на свій маєток родина дівчини грозила, що Осип заплатить своїм становищем за ту „офіцерську забавку“, коли не ожениться з дівчиною. Молодий, палкий Осип, не надумувався довго, бо, справді, щиро любив дівчину й не гадав зрадити й покинути її (не позволяли йому того його чесна вдача й совість). Виступив з війська, без шуму й гуку завів з дівчиною цивільний шлюб і тим (як сам казав) покінчив „попівсько-єврейську родинну драму“.
